У гріхах людина втрачає благодать Святого Духа. Грішна душа хворіє і перебуває у смерті. Людина втрачає бажання  і можливість спілкуватися з Богом і служити Йому – виконувати Його волю. Покаяння – це друге хрещення, переродження й оновлення душі. Мета покаяння полягає в оздоровленні і воскресінні душі для встановлення порушеного спілкування з Богом і служіння Йому.

    Підготовка до таїнства Покаяння має такі взаємопов’язані сторони: пізнання своїх гріхів, жаль щодо них, відкидання гріхів, рішучість більше не перебувати в них, заміна їх протилежними чеснотами.

Благодать Божа в таїнстві Покаяння прощає гріховну провину, виліковує і оживотворює душу, подає сили не грішити більше, але збирати чесноти.

    Видатний пастир-духівник XIX ст. єпископ Феофан Затворник (1815-1894) у своїй книзі “Листи про  християнське життя” пише, звертаючись до своєї духовної дочки: “Ввійдемо в самих себе і почнемо перебирати, що є в нас. Втручання у цю справу якоїсь сторонньої особи не доречне й зовсім неможливе. Ввійти у вас і розібрати справи вашої совісти ніхто не може, крім вас самих, і прошу вас це зробити. Я подам на цей випадок лише декілька вказівок... Щоби добре себе роздивитися, треба звернути увагу на три сторони нашого діяльного життя – на справи, одиничні дії (думки, слова, вчинки), здійснені у визначеному місці при визначених обставинах, на сердечні настрої і характеристичні нахили, приховані під справами, і на загальний дух життя”.
    Якщо ми бажаємо отримати від Бога не тільки прощення вини за одиничні злі вчинки, але очищення серця й оновлення душі, ми повинні звернути основну увагу на сердечні настрої. Людина може звершити добрий вчинок (чи втриматися від злого) не в пориві благочестя, а з хибних (чи почасти хибних) спонукань, наприклад, із бажання мирської слави чи зі страху перед покаранням. Тому добрий вчинок (чи утримання від поганого) може приховувати від самого каянника стан його серця й утруднить сповідь.

    Так само поганий вчинок (або погані слова, думки) чи утримання від доброї справи може оголити сердечні настрої і полегшити сповідь.

    Людина може не мати жодної усвідомленої злої думки, що стосується певного гріха, але ця відсутність є не стільки її безгрішністю, відразою до гріха, скільки внутрішнім фарисейством – цензурою гріховного стану, що не бажає, аби гріх був ним викритий.

    У кожної людини гріхи пов’язані між собою як причина і наслідок, суть і прояв. Деякі гріховні настрої утворюють пари протилежностей (інколи одночасно присутні в людині), наприклад, лінощі до богодогоджання і нерозумна ревність, скнарість і нахили до розтрачування, зовнішня сором’язливість і внутрішня пихатість і т.ін. Деякі гріхи можуть тісно прив’язуватися до чеснот, як блуд до любові, людинодогоджання до служіння ближньому. Інші гріховні настрої заважають самому покаянню, сюди можна віднести нахил до самовиправдання, переоцінку себе, самолюбство, хибний сором. Осягнення цих зв’язків у собі може бути корисним для більш глибокого самопізнання і, отже, для більш досконалого покаяння. Ми не є винними в думках, пропонованих нашій душі демонами (бісами), до тих пір, поки не погодимося з ними, але і їх треба висповідати, щоби отримати полегшення в опорі таким нападам.

    Підготовка до сповіді і сама сповідь – це таємничий процес, неповторний для кожної людської особистости. Дуже важливо кожному, хто готується до сповіді, відчути і зберегти міру глибини самопізнання. Неретельна, поверхова сповідь недобра, але надто заглиблене в себе дослідження може призвести до шкідливого сум’яття і зневіри. Надто поглиблене дослідження коренів якоїсь пристрасти може довести до більшого падіння в ту чи іншу, пов’язану з нею, пристрасть. Тому в процесі підготовки до сповіді потрібно постійно просити у Господа допомоги для просвітлення й охорони.

    1. В першу чергу треба згадати і зафіксувати ті гріховні вчинки і настрої, які усвідомлюються “самі собою”.
    2. Добре переглянути свої стосунки з кожним ближнім. У випадку відсутности явного гріха у стосунках з нашої вини (сварок, непорозумінь, образ, гніву) можуть бути гріхи не виявлені і не усвідомлені: зловтішність, заздрість, байдужість, лукавство, корислива люб’язність і інші приховані сердечні нахили, які формують викривлений образ ближнього в серці. Цей образ повинен бути обновлений в результаті сповіді.
    3. Необхідно визначити своє ставлення до волі Божої, вираженої в євангельських заповідях, і взагалі до християнських чеснот, наприклад:
    а) заповіді, які я люблю, хоча і тут спокушаюсь і не виконую так, як би того хотів;
    б) заповіді, які внутрішньо мені незрозумілі;
    в) заповіді, які моє серце не приймає.
    Це останнє особливо небезпечне, оскільки свідчить про внутрішнє небажання покаятися і облишити гріх.
    4. Бажано продумати своє життя з дитинства, щоби зрозуміти, як складалися різні гріховні навички.
    5. Корисно згадати типовий хід свого дня, потім пригадати, як минув останній тиждень, місяць, рік. Цьому допомагає щоденна уважна сповідь перед Богом після вечірніх молитов, перед сном. Пам’ять про гріхи свої – основа покаяння, на ній будується християнська моральність.
    6. Можна звернути особливу увагу на свою звичайну поведінку і внутрішній стан під час хвороб, скорбот, спокус, нападів і, навпаки, в благополучні періоди життя.
    7. Після покаянного аналізу окремих гріховних настроїв можна подумати про загальний дух свого життя, про який пише єпископ Феофан Затворник.

    Церковна практика пропонує ряд допоміжних заходів для формування дисципліни сповіді. В першу чергу це письмовий перелік зроблених прогріхів за час від останньої сповіді. Для людей, що не звикли систематично сповідатися, і тому не розвили в собі “пам’ятання гріхів”, це дуже хороший спосіб підготовки до покаяння. Папір з цим переліком потрібно одразу після сповіді знищити. В деяких молитовниках вміщується у складі вечірнього правила особливе щоденне сповідання гріхів перед Богом, де перелічені основні види гріховних станів і вчинків.

    Як часто треба сповідатися?
               
    – Треба сповідатися за можливістю часто але не рідше одного разу на рік – у Великий піст. Нам, невмілим у покаянні, необхідно знову і знову вчитися каятися. Необхідно прагнути до того, щоб проміжки між сповідями були заповнені духовною боротьбою, зусиллями, що підтримуються плодами останнього говіння і пробуджуються очікуванням нової сповіді.